Для неї країна – рідна мати. Педагог, громадській діяч та справжній патріот, вона довела, що можна досягнути будь-якої мети, незважаючи на невдачі та прикрі «сюрпризи» життя.

Сім’я, де завжди лунала українська

— Сина мого побили за рюкзак з гербом у 2014-му, хоча купили ми його набагато раніше — у 2010-му. Коли «руський мир» прийшов  до нас, мені довелося відправити своїх  дітей до Запоріжжя. Сама залишилася в місті, через хворого батька, — розповідає громадська діячка та вчителька за покликанням Ольга Бутенко.

Народилася вона у шахтарському місті Лисичанську. Любила Різдво, яке святкували у бабусі в Варварівці. Разом готували кутю, та за будь-якої погоди йшли щедрувати.

— В сім’ї, де завжди лунала українська мова, — згадує жінка, — мені було так затишно й комфортно, особливо на свята! Я багато читала, бо хотіла стати вчителькою. Улюблені книжки — Кобзар та «Блакитна дитина» Анатолія Дімарова.

Про голодомор дізналася саме з цього оповідання. Вже потім, у 18 років, Ольга зрозуміла, за що саме її бабуся вважала себе винною перед дядьком.

— У 1932-му вона продала свого сина, брата мого батька, родичам, щоб вижити та прогодувати хоч одного. Авжеж, вона його забрала назад, але осад залишився на все життя.

Щасливе дитинство, переїзд до Рубіжного та шкільні часи. Предметами, якими Ольга особливо захоплювалася, були українська мова та історія. Дівчинка вже знала, ким хоче бути, та робила все задля цього.

— З другої половини шостого й по дев’ятий клас, — розповідає жінка, — моя мама вирішила,  що я дуже завантажена, та звільнила мене від улюблених предметів – мови та літератури. Тоді я, потайки, взяла участь в обласній олімпіаді в Луганську, та зайняла друге місце. Мама дізналася про таємницю вже на нагородженні, — з усмішкою згадує Ольга.

«Скільки вам доларів принести, щоб ви відчепилися?»

Після школи дівчина вирішила вступити до Донецького університету. Там отримала першу вищу освіту – стала істориком. Працювала за фахом у школі, та потім зрозуміла: їй дуже потрібна друга вища. Одразу після закінчення, здійснивши свою мрію, почала навчати дітей українській мові.

Але окрім вчительки, вона була й мамою. Коли жінка завагітніла четвертою дитиною, від неї пішов чоловік. Ольга намагалася підняти дітей самостійно. Піймати екс-чоловіка було неможливо.

Так вона й тягла чотирьох дітей, самотужки, не маючи жодної підтримки. Перекладала, писала статті до луганських видань, вчителювала. Грошей на всіх ледве вистачало. Жити в постійному перевантаженні було нестерпно. Інколи Ольга навіть втрачала свідомість, через те, що забувала поїсти. Що робити? Як вибратися з цієї скрути? – ці думки буквально переслідували її. Вона звернулася по допомогу в соцзахист. Їй відмовили.

— Мій прибуток був більше на 5 копійок, ніж треба. Я йшла та плакала, — згадує, — було боляче. Я ж аліменти не отримувала.

Ольга продовжувала працювати в школі, заробила гарний стаж. Але один випадок змінив все:

— Лежить дитина на парті — кажу: «Стасе, підніми голову, та хоча б тему та число напиши, щоб я тобі одиницю поставила». А він питає: «Скільки вам доларів принести, щоб ви від мене відстали?»

Це вбило жінку. Зневажливого ставлення до себе та предмету терпіти не стала. Одразу віднесла заяву директорці та в середині року звільнилася за вислугою років. Прийшлося заробляти на життя репетиторством. Ольга продовжувала цим займатися допоки не розпочалася справжні бойові дії…

Проти смути війни

— Я почала допомагати біженцям. Речами, правовою допомогою та консультацією. Деякий час в мене жила жінка з Камброду – району, що в Луганьску. Не забувала й про військових: купувала яблука, цибулю,  возила їжу на блокпости.

Навесні 2015-го в Рубіжне масово поїхали люди, і жінка взялася за організацію різноманітних поїздок для дітей.

Не забувала й про власних синів: встигла привчити їх до того, що країну треба буде захищати.
Вона з тих матерів, які з гордістю говорять: мій син служить в армії.

— Війна засмучує. Коли всім серцем любиш країну – пережити це важко. Не думала, що отримаю такий супротив від місцевих жителів. Тим паче, побиття власної дитини… — ділиться Ольга. — Я після Іловайського котла була впевнена: до нового року України не буде. І у мене був такий настрій… Для мене потенційний ворог — той, хто скаже щось погане про Україну. Не про владу, а про країну. Я не буду з такою людиною спілкуватися.

Репетиторством жінка давно не займається — через хворобу батька (на жаль, його вже нема поряд). Зараз доглядає за рідним братом, його паралізовано. Вільний час, що залишається, Ольга  присвячує громадській діяльності.

— У мене є мета. Я хочу в’їхати під жовто-блакитним прапором у Донецьк. Для мене Донецьк – перше кохання. Я там навчалася, там — дитяча мрія стала реальністю…

Христина Лі

Публікація підготовлена в рамках проекту ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» «Посилення правової спроможності жінок у Луганській області», що реалізується за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд».