Цей звіт доводить, що без негайної деокупації та масштабного міжнародного втручання значні частини регіону перебувають на незворотному шляху до перетворення на непридатні для життя території, що віддзеркалює екологічний та демографічний колапс, який спостерігався в басейні Аральського моря.

Методологія цього дослідження базується на синтезі аналізу супутникових знімків, звітів міжнародних та українських екологічних організацій, журналістських розслідувань та експертних оцінок. У звіті застосовується методологія порівняльного аналізу для прогнозування потенційних демографічних та санітарно-епідеміологічних наслідків. 

Розділ 1. Анатомія колапсу: Деградація системи водозабезпечення Донбасу

1.1. Історичний контекст: Гідрологічна залежність індустріального серця України

До 2014 року Донбас, будучи високоіндустріалізованим, водночас був одним із найбільш маловодних регіонів України. Його існування та економічне функціонування критично залежали від складної, штучно створеної системи перекидання водних ресурсів. Центральною артерією цієї системи був канал Сіверський Донець–Донбас, збудований у 1950-х роках, який забезпечував понад 90% потреб регіону у воді. Ця інфраструктурна залежність створювала фундаментальну вразливість.

Система, хоч і була функціональною, вже напередодні війни перебувала у критичному стані. Рівень зношеності водопровідних мереж та обладнання насосних станцій у багатьох місцях перевищував 80%, що робило її надзвичайно крихкою та чутливою до будь-яких зовнішніх шоків, особливо до військового конфлікту. Структура водоспоживання також відображала індустріальний характер регіону: лише близько 10% води йшло на потреби населення, тоді як решта 90% споживала промисловість. Цей дисбаланс став критично важливим фактором, коли окупаційна влада почала робити спроби відновити роботу промислових гігантів в умовах гострого дефіциту питної води для мільйонів людей. 

1.2. Руйнування артерії життя: Знищення каналу Сіверський Донець–Донбас та виснаження водосховищ

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році завдало системі водопостачання Донбасу смертельного удару. Ключовим моментом стало руйнування російськими військами критично важливих об’єктів інфраструктури каналу, зокрема греблі Оскільського водосховища, яке живило всю систему. Цей акт фактично відрізав регіон від його головного і майже єдиного джерела води. Це було не побічним збитком, а цілеспрямованим актом ведення війни, що перетворив воду на зброю та створив кризу залежності, з якою окупаційна адміністрація виявилася абсолютно нездатною впоратися.

Після припинення функціонування каналу єдиним джерелом води залишилися місцеві водосховища, які виконували роль буферних накопичувачів. Однак без поповнення з Сіверського Дінця вони почали стрімко міліти. Аналіз супутникових знімків підтверджує катастрофічне обміління щонайменше дев’яти ключових водосховищ регіону: Горлівського, Волинцівського, Карлівського, Верхньокальміуського, Нижньокальміуського, Ханженківського, Зуївського, Вільхівського та Курахівського. Вичерпання цих резервуарів означало вичерпання останніх стратегічних запасів води в регіоні, що перевело кризу з гострої фази в хронічну, з неминучим колапсом у фіналі.

1.3. Імітація рішень: Неспроможність водогону “Дон-Донбас” та альтернативних джерел

У відповідь на катастрофу, що розгорталася, Росія розпочала будівництво нового водогону “Дон-Донбас”, який був представлений як панацея. Першу гілку запустили у квітні 2023 року. Проте цей проєкт виявився не вирішенням проблеми, а її імітацією. Експерти описують його потужність як спробу “заповнити порожнє відро чайною ложкою”. За оцінками, водогін забезпечує лише близько 6% потреб самого Донецька, не кажучи вже про всю агломерацію. Система страждає від численних технічних недоліків, постійних аварій та перебоїв у роботі, що пов’язано як з поспішним та неякісним будівництвом, яке вели військові, так і з недостатнім об’ємом води в самій річці Дон. Цей проєкт є яскравим прикладом перформативного управління, де головною метою було створення пропагандистської картинки швидкого “вирішення” проблеми, а не реальне забезпечення людей водою.

На тлі провалу флагманського проєкту окупаційна влада вдалася до відчайдушних заходів, розглядаючи використання шахтних вод для заповнення систем опалення. Це рішення є не виходом, а пасткою. Шахтні води є високомінералізованим та хімічно агресивним розчином. Без застосування надзвичайно дорогих технологій очищення, таких як зворотний осмос, ця вода неминуче призведе до швидкої корозії та повного руйнування тепломереж зсередини. Таким чином, спроба вирішити одну проблему (дефіцит технічної води) створює нову, ще більш руйнівну — колапс системи централізованого опалення в зимовий період. Це демонструє повну відсутність стратегічного планування та заводить ситуацію у глухий кут, де кожне наступне “рішення” лише погіршує загальний стан інфраструктури.

1.4. Гуманітарний вимір: Якість води, норми споживання та щоденне виживання населення

Для мільйонів мешканців окупованих територій водна криза перетворилася на щоденну боротьбу за виживання. Воду в будинки подають за жорстким графіком — раз на три дні на кілька годин, причому вона часто не доходить до верхніх поверхів старих будівель, змушуючи людей носити її відрами з підвалів. Це породило нову соціальну реальність: величезні черги біля водовозів, які стали епіцентрами соціальної напруги та конфліктів.

Якість води, що подається, є жахливою. Мешканці описують її як “каламутну, з брудним осадом”, непридатну не тільки для пиття чи приготування їжі, але й для особистої гігієни та прання. Вона виводить з ладу сантехніку та побутову техніку. Попри це, окупаційна влада продовжує нараховувати плату за цю рідину за тарифами для питної води, що є відвертою фінансовою експлуатацією населення, яке перебуває в заручниках ситуації. Повна відсутність чистої води та належних санітарних умов створює ідеальне середовище для спалахів інфекційних та шлунково-кишкових захворювань, перетворюючи побутову проблему на надзвичайну ситуацію у сфері громадського здоров’я.

Таким чином, відбувається не просто лінійна деградація однієї системи, а каскадний колапс. Знищення зовнішнього джерела (каналу) призвело до вичерпання внутрішніх резервів (водосховищ). Неспроможність запропонованої альтернативи (водогін “Дон-Донбас”) змушує вдаватися до саморуйнівних заходів (використання шахтних вод), які прискорюють колапс суміжної критичної інфраструктури (опалення). Це замкнене коло, в якому окупаційна влада не вирішує проблеми, а генерує нові, щоразу складніші та руйнівніші.

Розділ 2. Підземна катастрофа: Забруднення водних горизонтів через затоплення шахт

2.1. Гідрогеологічна спадщина: Мережа взаємопов’язаних шахт як бомба уповільненої дії

Паралельно з руйнуванням системи поверхневого водопостачання на Донбасі розгортається інша, прихована, але не менш руйнівна катастрофа — неконтрольоване затоплення десятків вугільних шахт. Протягом століття інтенсивного видобутку під регіоном утворилася величезна мережа підземних виробок, які гідрологічно пов’язані між собою. Припинення роботи водовідливних насосів на одній шахті запускає ланцюгову реакцію: вода заповнює виробки і через тріщини та з’єднувальні штреки перетікає на сусідні шахти. Яскравим прикладом є ситуація, коли припинення відкачування на шахті “Голубівська” призвело до затоплення “Первомайської”, а звідти вода пішла на шахту “Золоте”, створюючи ефект доміно.

Цей процес перетворює підземний простір регіону на гігантський резервуар токсичної рідини. Шахтні води — це не просто вода, а висококонцентрований хімічний коктейль, що містить залізо, хлориди, сульфати, важкі метали, нафтопродукти та інші мінеральні солі. Піднімаючись, ці води змішуються з ґрунтовими водами, безповоротно отруюючи підземні водоносні горизонти, які могли б стати єдиним альтернативним джерелом питної води в умовах колапсу поверхневої системи. Таким чином, дії окупаційної влади створюють “водну пастку”: знищивши поверхневі джерела, вони одночасно і назавжди отруюють підземні, позбавляючи регіон будь-яких шансів на водну автономію в майбутньому.

2.2. Прогнозування поширення забруднення: Ідентифікація зон риску та специфічні загрози

Забруднення підземних вод не є абстрактною загрозою; воно має чітку географічну прив’язку до конкретних промислових об’єктів, що становлять особливу небезпеку. Аналіз дозволяє виділити кілька критичних зон ризику:

• Горлівка: Шахти “Олександр-Захід” та імені Калініна, які в радянські часи використовувалися як могильники для токсичних відходів Горлівського хімзаводу, зараз затоплюються. Це створює пряму загрозу масштабного хімічного забруднення підземних вод у густонаселеному районі.
• Єнакієве/Харцизьк: Найбільш загрозливим об’єктом є шахта “Юнком”. У 1979 році в ній було здійснено підземний ядерний вибух з “мирною” метою, внаслідок чого утворилася оплавлена радіоактивна капсула “Кліваж”. У 2018 році окупаційна влада припинила відкачування води, і зараз відбувається неминуче затоплення об’єкта. Це створює реальний ризик розгерметизації капсули, витоку радіонуклідів у підземні води та їх подальшого поширення з потенційним потраплянням у річку Сіверський Донець, а згодом і в Азовське море.
• Вуглегірськ: Шахта “Вуглегірська”, що також використовувалася для захоронення промислових відходів, є ще одним осередком потенційного хімічного забруднення.
• Первомайсько-Стаханівський регіон: Ця агломерація перебуває під загрозою втрати основних водозаборів питної води через забруднення шахтними водами.

Ці об’єкти є екологічними бомбами уповільненої дії. Їх затоплення означає не просто локальне забруднення, а створення довготривалих зон екологічного лиха, які перетворять регіон з території поствійськового відновлення на зону permanent environmental liability — постійного екологічного боргу. Витрати на локалізацію та ліквідацію наслідків, особливо у випадку з “Юнкомом”, будуть астрономічними і ляжуть важким тягарем на будь-яку майбутню адміністрацію, обмежуючи потенціал розвитку регіону на десятиліття, якщо не на століття.

2.3. Довгострокові наслідки: Засолення ґрунтів, просідання поверхні та незворотна втрата ресурсів

Наслідки безконтрольного затоплення шахт виходять далеко за межі забруднення води. Цей процес запускає низку незворотних геофізичних та екологічних змін. Підйом рівня шахтних вод призводить до підтоплення територій та масштабного просідання земної поверхні. Це, у свою чергу, руйнує фундаменти будівель, пошкоджує дороги, а також підземні комунікації — газопроводи, каналізацію та залишки водопровідних мереж, створюючи загрозу техногенних аварій.

Вихід токсичних вод на поверхню або їх використання для зрошення призводить до засолення та хімічного забруднення сільськогосподарських земель, роблячи їх непридатними для землеробства. Одночасно із затопленням виробок на поверхню вивільняються шахтні гази, насамперед метан та радіоактивний радон. Метан, накопичуючись у підвалах будівель, створює вибухонебезпечні умови, а радон становить додаткову радіологічну загрозу для джерел води. Таким чином, відбувається комплексне руйнування середовища існування: земля стає фізично нестабільною, ґрунти — отруєними, а повітря у приміщеннях — небезпечним. Це перетворює цілі райони на фізично небезпечні та економічно безперспективні території.

Розділ 3. Соціально-політичні наслідки та динаміка протесту

3.1. Управлінська неспроможність та реакція населення: Від петицій до стихійних протестів

Накопичення гуманітарних проблем та повна бездіяльність окупаційної влади неминуче призвели до зростання соціальної напруги. Спочатку невдоволення виражалося у формі, що свідчила про залишки віри в російську систему. Мешканці окупованого Донецька писали колективні відкриті листи та петиції на ім’я Володимира Путіна, детально описуючи катастрофу з водою, завищені тарифи та цинізм місцевих “чиновників”, і вимагали втручання Кремля. Ця стратегія свідчила про те, що населення ще розглядало місцеву окупаційну адміністрацію як “поганих бояр”, проблему яких може вирішити “добрий цар”.

Однак повна відсутність реакції з Москви та подальше погіршення ситуації призвели до радикалізації протестів. Люди перейшли від паперових звернень до прямих дій, почавши перекривати вулиці у своїх містах з вимогою надати пояснення та вирішити проблему. Реакція окупаційної влади на ці стихійні мітинги була показовою: повне ігнорування вимог або прямі погрози “відповідальністю” за участь у протестах. Така еволюція протестної динаміки є надзвичайно важливою. Вона демонструє крах легітимності окупаційного режиму в очах населення. Усвідомлення того, що вся вертикаль влади — від місцевих колаборантів до Кремля — є або неспроможною, або байдужою до їхніх страждань, руйнує ключовий пропагандистський наратив про Росію як про компетентного та турботливого “визволителя”.

3.2. Соціальна деградація в умовах дефіциту: “Отваринювання” суспільства

Коли колективні дії не дають результату, а держава (в даному випадку — окупаційна влада) не виконує свою базову функцію із забезпечення безпеки та життєдіяльності, суспільство починає розпадатися. Хронічний дефіцит води став каталізатором глибокої соціальної деградації, яку спостерігачі влучно назвали “отваринюванням” (звірінням). Загальна біда не об’єднала людей, а перетворила їх на конкурентів у жорстокій боротьбі за ресурс.

У величезних чергах за водою спалахують бійки, люди непритомніють від спеки, а найслабші — літні люди та інваліди — часто залишаються ні з чим. Сусідська солідарність змінюється взаємними звинуваченнями: мешканці звинувачують один одного в незаконному встановленні насосів у підвалах для перекачування залишків води собі. З’являються і форми відвертого вандалізму, коли невідомі зловмисники скручують крани на громадських ємностях з водою, роблячи їх непридатними для використання. Цей процес соціальної атомізації є прямим наслідком управлінського колапсу. Окупаційна влада не просто не змогла вирішити проблему, вона створила умови, які активно руйнують соціальні зв’язки, довіру та норми співіснування. Гнів, який мав би бути спрямований на винуватців кризи, перенаправляється всередину спільноти, отруюючи її зсередини і значно ускладнюючи будь-які майбутні спроби відновлення та реінтеграції.

3.3. Роль України: Обмежені можливості та майбутня реінтеграція

В умовах окупації та активних бойових дій Україна позбавлена будь-якої технічної можливості допомогти мешканцям окупованих територій. Зруйнована інфраструктура та лінія фронту роблять неможливим постачання води з підконтрольної території. У цьому питанні експерти одностайні: до моменту деокупації жодне технічне рішення з боку України не є реалістичним.

Проте це не означає, що Україна може дозволити собі пасивну позицію. Навпаки, вже зараз необхідно розробляти детальний, науково обґрунтований та фінансово забезпечений план дій на період після деокупації. Експерти попереджають, що без заздалегідь підготовленого плану та постійного моніторингу ситуації (наскільки це можливо) звільнені території можуть опинитися в настільки критичному екологічному та інфраструктурному стані, що процес відновлення буде надзвичайно ускладненим або навіть неможливим у деяких районах. Таким чином, головна роль України на даному етапі — це стратегічне планування. Це включає в себе збір даних, моделювання поширення забруднення, розробку проєктів відновлення інфраструктури та активну дипломатичну роботу із залучення міжнародних партнерів та фінансових ресурсів для майбутньої колосальної роботи з порятунку регіону.

Розділ 4. Міжнародні паралелі: Водні кризи як драйвери демографічних та санітарних катастроф

4.1. Уроки історії: Порівняльний аналіз з кризою Аральського моря та трагедією у Флінті (США)

Ситуація на Донбасі не є унікальною в світовій історії. Аналіз інших екологічних катастроф, спричинених водними факторами, дозволяє з високою точністю спрогнозувати довгострокові наслідки для регіону. Дві аналогії є особливо показовими: криза Аральського моря та отруєння води у місті Флінт (США).

Аналогія з Аральським морем є жахливим макро-сценарієм для Донбасу. Внаслідок радянського проєкту з масового відведення вод річок Амудар’я та Сирдар’я для зрошення бавовни, Аральське море, колись четверте за величиною озеро світу, втратило понад 90% свого об’єму. Це призвело до повного колапсу рибної промисловості, опустелювання величезних територій (утворення нової соляної пустелі Аралкум) та радикальної зміни регіонального клімату. Оголене дно моря, насичене сіллю, пестицидами та сільськогосподарськими хімікатами, стало джерелом токсичних пилових бур. Це спричинило вибухове зростання респіраторних захворювань, анемії (кількість випадків зросла у 20 разів), туберкульозу, раку стравоходу, а також катастрофічно високих показників дитячої (75 на 1000 новонароджених) та материнської (120 на 10 000 пологів) смертності в епіцентрі кризи. Як наслідок, колись процвітаючі прибережні міста, такі як Муйнак, перетворилися на міста-привиди через масову депопуляцію. Аральська катастрофа — це модель того, чим може стати Донбас: токсичною, зневодненою, економічно мертвою та депопульованою територією.

Трагедія у Флінті, штат Мічиган, є мікро-моделлю, що ілюструє наслідки злочинної бездіяльності влади та занепаду інфраструктури. У 2014 році з метою економії коштів міська влада, призначена штатом, переключила водопостачання міста з чистого джерела на агресивну воду з річки Флінт, не застосувавши необхідної антикорозійної обробки. Це призвело до вилуговування свинцю зі старих труб у питну воду. Внаслідок цього тисячі дітей зазнали отруєння свинцем, що спричинило незворотні пошкодження нервової системи, затримки у розвитку та поведінкові проблеми. Криза ускладнилася спалахами хвороби легіонерів, пов’язаними зі зміною хімічного складу води, що призвело до летальних випадків. Флінт — це приклад того, що відбувається, коли отруєна вода подається через зношені мережі вразливому постіндустріальному населенню, а влада заперечує проблему. Донбас — це “Флінт у масштабах цілого регіону”, але з незрівнянно ширшим спектром забруднювачів та в умовах активної війни.

4.2. Екологічна міграція як глобальний виклик: Потенціал депопуляції Донбасу

Деградація навколишнього середовища є одним з ключових драйверів міграції у світі. Міжнародна організація з міграції (МОМ) визначає екологічних мігрантів як осіб, змушених залишити свої домівки через раптові або прогресуючі зміни в навколишньому середовищі, які негативно впливають на їхнє життя та умови існування. Стихійні лиха та погіршення екології є головними причинами внутрішнього переміщення людей у всьому світі.

Донбас стрімко перетворюється на хрестоматійний приклад території, де екологічні “виштовхуючі” фактори стають домінуючими. Потенційний вихід населення з регіону, ймовірно, матиме двофазний характер. Перша хвиля мігрантів складатиметься з тих, хто має для цього ресурси: молодше, більш освічене та мобільне населення. Друга, більш трагічна фаза, стосуватиметься “в’язнів території” (trapped populations) — концепції, що описує людей, які є занадто бідними, старими або хворими, щоб виїхати з небезпечних зон. Саме ці вразливі групи населення залишаться в регіоні і приймуть на себе основний удар санітарних та екологічних наслідків. 

Показник	Окупований Донбас (2014-2030, прогноз)	Басейн Аральського моря (1960-дотепер)	Флінт, Мічиган, США (2014-2016)
Першопричина	Військове руйнування інфраструктури (канал), безконтрольне затоплення шахт, управлінський колапс.	Масштабна диверсія річкового стоку для іригації бавовни, централізоване радянське планування.	Зміна джерела води з метою економії коштів, відсутність антикорозійної обробки, інфраструктурний занепад.
Основні забруднювачі	Важкі метали, сульфати, хлориди, нафтопродукти, потенційно радіонукліди (шахта “Юнком”).	Пестициди, гербіциди, дефоліанти, висока концентрація солей у воді та пилу.	Свинець (вилуговування з труб), бактерії (E. coli), тригалометани, легіонела.
Наслідки для здоров’я	(Прогнозовано) Шлунково-кишкові захворювання, шкірні хвороби, гепатити, довгострокові ризики онкології, отруєння важкими металами.	Респіраторні захворювання, анемія, рак стравоходу, хвороби печінки та нирок, висока дитяча та материнська смертність.	Отруєння свинцем (нейротоксичність у дітей), шкірні висипи, хвороба легіонерів (летальні випадки).
Демографічні зміни	(Прогнозовано) Масова екологічна міграція працездатного населення, формування “в’язнів території” (trapped population) з числа вразливих груп.	Повна депопуляція прибережних міст (Муйнак, Аральськ), занепад економіки, вимушена міграція.	Депопуляція була наявним трендом; криза поглибила недовіру до влади, але не спричинила масової міграції через специфічний соціально-економічний контекст.
Реакція влади	Пропаганда, імітація рішень (водогін “Дон-Донбас”), ігнорування протестів, репресії.	Заперечення проблеми в радянський період, пізніше – недостатні та нескоординовані міжнародні програми.	Початкове заперечення, фальсифікація даних, згодом – оголошення надзвичайного стану, федеральна допомога, кримінальні справи.

Розділ 5. Прогноз на п’ять років (2025–2030): Два сценарії майбутнього

5.1. Песимістичний сценарій: “Аралкумізація Донбасу”

Цей сценарій базується на припущенні про збереження російської окупації, продовження поточної моделі управління, відсутність значних інвестицій в інфраструктуру та збереження стану замороженого або низькоінтенсивного конфлікту.

• Водопостачання: Водогін “Дон-Донбас” продовжить функціонувати з постійними перебоями, не маючи змоги задовольнити навіть мінімальні потреби. Це призведе до встановлення permanent state of extreme water rationing — постійного стану екстремального нормування води. Якість води залишиться на небезпечно низькому рівні. Системи опалення, які окупаційна влада намагатиметься заповнювати агресивною шахтною водою, почнуть масово виходити з ладу, що спровокує вторинну гуманітарну кризу в зимові періоди.
• Навколишнє середовище: Плями забруднення від затоплених шахт поширяться, безповоротно отруюючи основні горизонти підземних вод у центральній частині Донбасу. Процеси засолення ґрунтів зроблять місцеве сільське господарство неможливим. Просідання поверхні призведе до руйнування залишків інфраструктури. Територія навколо шахти “Юнком” може стати зоною радіоактивного забруднення, що вимагатиме її ізоляції.
• Громадське здоров’я: Спалахи захворювань, що передаються через воду (холера, дизентерія, гепатит А), стануть регулярним сезонним явищем. Протягом наступних 5-10 років очікується різке зростання онкологічних захворювань, хвороб нирок та печінки, а також порушень розвитку у дітей через хронічний вплив важких металів та хімікатів.
• Демографія: Відбудеться масовий вихід населення, яке має ресурси для переїзду, що призведе до демографічного колапсу. Залишиться переважно “в’язке населення” — літні, маломобільні та найбідніші верстви, повністю залежні від недостатньої та нерегулярної гуманітарної допомоги. Регіон перетвориться на депопульовану, токсичну пустку, економічно нежиттєздатну та таку, що вимагатиме постійних дотацій для підтримки мінімального рівня існування.

5.2. Оптимістичний сценарій: “Шлях до відновлення за моделлю Руру”

Цей сценарій можливий лише за умови повної деокупації територій протягом найближчих 1-2 років, припинення бойових дій та запуску масштабної, фінансово забезпеченої міжнародної програми відновлення, подібної до “плану Маршалла” для Донбасу.

• Фаза 1 (Надзвичайна відповідь, 1-2 роки): Негайне забезпечення населення чистою питною водою через розгортання мобільних систем очищення, доставку бутильованої води та гуманітарну допомогу. Одночасно міжнародні експерти мають провести комплексну екологічну оцінку для точного картування масштабів забруднення підземних вод та структурних ризиків.
• Фаза 2 (Відбудова інфраструктури, 2-5 років): Пріоритетом стане відновлення каналу Сіверський Донець–Донбас та ключових насосних станцій для повернення головного джерела води. Це є наріжним каменем усього процесу відновлення. Паралельно розпочнеться реалізація складних інженерних проєктів з консервації та ізоляції найбільш небезпечних шахт, зокрема “Юнком”.
• Фаза 3 (Довгострокова санація та трансформація, 5+ років): На цьому етапі доцільно використати досвід структурної трансформації Рурського басейну в Німеччині. Це передбачає:
  • Будівництво сучасних очисних споруд для шахтних вод, що дозволить перетворити екологічну загрозу на контрольований ресурс для технічних потреб.
  • Рекультивацію пошкоджених земель та перетворення колишніх промислових зон на парки, технологічні центри та об’єкти культурної спадщини, як це було зроблено в рамках проєкту “Парк Емшер”.
  • Залучення інвестицій у нові, не пов’язані з видобутком корисних копалин галузі економіки для створення стійкої зайнятості та диверсифікації регіону.
• Результат: Хоча екологічні шрами залишаться на покоління, цей сценарій дозволяє стабілізувати ситуацію. Стан громадського здоров’я покращиться, депопуляція буде зупинена і частково обернена назад, а в регіоні почне формуватися нова, більш стійка економічна модель. Донбас уникне долі екологічної мертвої зони, але ціна цього відновлення буде величезною, а сам процес триватиме десятиліття.

Висновки

Водна криза на окупованому Донбасі є рукотворною, прогнозованою та стрімко ескалуючою катастрофою. Вона вже вийшла за межі гуманітарної проблеми і переросла у глибоку екологічну трагедію з високою ймовірністю перетворення значних територій на непридатні для життя.

Представлені два сценарії демонструють кардинально протилежні вектори майбутнього. Поточна траєкторія в умовах окупації неминуче веде до “аральського” сценарію — повного екологічного та демографічного колапсу. Єдиним фактором, здатним змінити цей курс і спрямувати регіон до “рурської” моделі відновлення, є швидка деокупація, за якою слідуватиме довготривала та масивна міжнародна програма реконструкції та екологічної санації.

Отже, водна криза — це не просто технічна проблема, яку потрібно вирішити. Це центральний фактор, що визначатиме саму можливість існування майбутнього для регіону. Міжнародна спільнота повинна усвідомити, що ціною бездіяльності буде створення нової, постійної зони екологічного лиха в самому серці Європи.