Вона так і не змогла відповісти собі: чому? Чому все так сталося? Чому ця підла війна зачепила своїм чорним крилом і її, змусивши все кинути та разом із сім’єю переїхати в інше місто? Так, відповіді на всі ці питання луганчанка Лілія Кириченко не знайшла. Натомість, подолав всі біди та труднощі сьогоднішнього лихоліття, здійснила мрію дитинства – відкрила свою маленьку кондитерську.

Смаколики з дитинства
— Мене дуже любили, багато цукерок давали. Інколи їх навіть ховали. А я завжди знаходила, та залишала батькам пакети з фантиками. Це незважаючи на те, що в мене ще брат є, на 14 років молодший.
Лілія Кириченко народилася у місті Довжанськ (Свєрдловськ), що на Луганщині. Виховувалась матір’ю та бабусею. Жінки влаштували дівчинці добре та безтурботне дитинство, яке було сповнене любов’ю та пестощами.

Любов до солоденького, мабуть, і була першим дзвіночком. Лілія зрозуміла, про що мріє і чого прагне.

Після школи вивчилася на бухгалтера, вийшла заміж та залишилася жити у Луганську. Працювала за професією, народила синочка та захопилася випіканням різноманітних тортиків й тістечок. Щодня на столі з’являлися смачні десерти. Хобі потихеньку перетворювалося в роботу: жінка шукала цікаві рецепти та винаходила нові. Вироби ставали ледве не з кожним днем все краще. Тож, окрім частування смачненьким рідних та друзів, Лілія почала готувати торти під замовлення.

Інше життя

Чоловік, виховування бажаної дитини та улюблена робота… В 2014-му цю ідилію зламали. Через військові дії сім’я покинула Луганськ.

— Кілька місяців ми жили у родичів на Черкащині, — розповідає Лілія, — ще деякий час в Новопскові.

Потім чоловіка перевели в Сєвєродонецьк, де сім’я і залишилася.
Чомусь у 2014-му році переселенцям не надто хотіли здавати житло. Важко було знайти хоча б куточок. Дуже прикро. Ніхто не знав, що буде завтра, бо кожен міг опинитися в такій ситуації.
Нарешті квартиру вдалося знайти, і Лілія почала шукати роботу. В цьому їй поталанило майже одразу. Тортики зроблені своїми руками вразили роботодавця, тож вона влаштувалася кондитером.

Попрацювавши деякий час, зрозуміла, що може більше: наприклад, відкрити щось своє. Жінка почала ходити на тренінги для підприємців, відвідувати різні організації. Подавала заявки на отримання грантів. Багато де відмовляли. Та вона не здавалася, адже розуміла, що гарне обладнання – запорука успіху. Попереду на Лілію чекало не менш важке завдання – знайти приміщення для майбутньої кондитерської. Авжеж, швидко це зробити було неможливо. То ціна завелика, то умови неприйнятні. Та завдяки зусиллям і цю перешкоду вдалося подолати. І той, хто завітає до «святая святих» Лілії зараз, побачить там  нові столи, холодильники та те, без чого її справа взагалі неможлива – конвектомат.

Улюблена справа
— Війна щось забирає, а щось дає на заміну, — каже Лілія. — Зі мною працює справжня подруга, вона моє сонечко, радість моя. Ми познайомилися з нею в Сєвєродонецьку. Я дуже вдячна, що вона завжди була поряд. Це моя права рука, очі та вуха.
Кого не спитай, ніхто не схоче опинитися в такій ситуації. Стати переселенцем, бути заручником війни…

— Взагалі, я б не змогла без підтримки, — зізнається жінка, — поряд завжди мій чоловік, синочок та подруга.

Війна ставить невидимі кордони та заважає бути поряд з рідними. Лілія не бачили власну матір чотири роки. На початку війни вона переїхала в Польщу, тож спілкуватися вдається тільки через інтернет.

Спогади про війну залишилися й в Максима, сина Лілії.
— Йому було два роки, коли він прокинувся о четвертій ранку від пострілів. За будинком обстрілювали погранчастину. Я його заспокоювала, казала, що це грім, а він мені відповідав: «Мама, який грім! Це нас дядьки обстрілюють».
Зараз Максим ходить до школи. В нього з’явилося багато нових друзів. Хлопчик мріє стати поліціантом.

Хоча Лілія — талановита кондитерка, тортиками та різними смаколиками сім’ю вона балує не часто. Робота для неї зараз на першому місці, бо в Сєвєродонецьку кондитерські не користуються успіхом. Це важка праця. До того ж, треба не лише напрацювати клієнтів, але ще й втримати їх.

— Шлях від переселенця до приватного підприємця дуже важкий, — каже Лілія. — Багато чого треба зробити. Насамперед, взяти ще одного працівника.

В майбутньому жінка мріє поїхати на навчання до іншої країни та, можливо, відкрити ще одну кондитерську.
— Потрібно бути впевненим в собі і в своїх бажаннях. Не думати, що буде важко. Просто йти до своєї мрії, — вважає Лілія. — Ми вже звикли до цього життя. Для нас це місто стало рідним. Та й до статусу переселенця ми теж вже звикли. Це треба приймати…

Підготував Геннадій Лі.

Публікація підготовлена ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» в рамках проекту «Соціальне підприємництво як інноваційний механізм вирішення питань суспільного розвитку», що реалізовується Фондом Східна Європа в партнерстві з німецькою громадською організацією ChildFund Deutschland e.V., за фінансової підтримки Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.