Понедельник, 12 апреля 2021   Подписка на обновления  RSS
Люди з Донецька розповіли, яким було переселення на західну Україну
9:37, 29 декабря 2020

Люди з Донецька розповіли, яким було переселення на західну Україну


Андрій Зуєв та Ірина Яремина — переселенці, які були змушені через початок військових дій у їхньому рідному місті Донецьк залишити усе та переїхати на захід України.

З якими труднощами вони зіштовхнулися та як склалося їхнє життя зараз, розповідає «Суспільне».

«Я ВІДСОТКІВ НА 90 ВВАЖАЮ, ЩО МИ ТУДИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЯ» — АНДРІЙ ЗУЄВ

— Андрію, коли Ви вирішили переїхали з Донецька?

— Коли я переїхав, військових дій ще не було. Виїжджали через Слов’янськ. Було певне переслідування, і я хвилювався за себе, за свою родину. Бачив, що не сьогодні-завтра мене могли переслідувати. Спочатку я вивіз родину, потім виїхав сам.

— Як обрали місто, куди їхати?

— У нас люди їдуть або за житлом, або за роботою. Я їхав за роботою. З нею проблем не було. У мене є місце, де можна «заякоритися» самому. Спочатку зачепився я, а потім і їх забрав. З Донецька на початку 2014-го року виїхав в Одесу, а в 2015-му році, навесні, переїхав у Івано-Франківськ.

— Родина підтримала переїзд?

— Мені дуже пощастило з моєю родиною: у мене достатньо проукраїнська родина, тому якихось запитань не виникало.

— З якими труднощами зіштовхнулися?

— Сам факт переїзду. Знайти квартиру — ніколи не було приємною процедурою. Шукаєш двокімнатну, а тебе привозять у чотирикімнатну. Це не проблема переселенців, це проблема людей, які шукають квартиру. Рієлтори не завжди адекватно реагують на наші умови. В подальшому проблем не було.

— А проблеми із соціалізацією і адаптацією були?

— Проблем із соціалізацією та адаптацією не було, бо Франківськ дуже мені нагадує те місце, де я раніше жив, — Донецьк мені нагадує. Але нагадує в якому плані? Тут дуже хороші люди. Немає снобізму. У Франківську дуже відверті і привітні люди, тому у мене тут проблем жодних не було.

— Як люди ставилися до Вас, знаючи, що Ви переселенець?

— Дискримінації не було. Не знаю, чому так. Можливо, люди хороші. Можливо, через мене. Але я не помічав дискримінації ні щодо мене, ні щодо родини.

— Чи вдалося знайти роботу у тій ж галузі, якою займалися в Донецьку?

— Працював у Донецьку у сфері телекомунікації, і зараз теж в цьому колі.

— Проблема переселенців це…

— Проблема у переселенців одна: ти потрапляєш у ситуацію, коли твоє життя починає залежати від інших. У Донецьку залишилося моє житло, і я не можу його продати.

Якщо в новому місті у тебе немає квартири, ти не можеш дозволити собі повноцінно жити. Ти залежиш від того, що скажуть господарі цього житла.

Я розумію, що так живе пів країни, але ж я знаю, як інакше може бути. Через це відчуваю себе неповноцінним.

Наприклад, я не можу купити своїй дитині собаку. Життя тече: завтра донька виросте, а собаки у неї так і не було. Хтось може це дозволити собі, а моя донька це понесе у доросле життя.

Також я не можу поставити спортивний куточок. Моїй великим хобі був акваріум. А в цих умовах я собі його теж дозволити не можу.

Я залишився без свого житла, яке не можу обміняти чи продати. Я мав свій капітал, в який вкладений ресурс, але не можу ним скористатися. Мені шкода своїх дітей. Дочка другий рік поспіль просить собаку на Новий рік, а я не можу здійснити цю її мрію. Це проблема.

— Держава не допомагає із житлом?

— Я ж не просто так кажу про кредити. Вони є, так. Але в свої 40 років я не можу його взяти, бо вважається, що до виходу на пенсію я не встигну виплатити іпотеку. Це замкнуте коло. Якби цю ситуацію вирішити, я вважаю, що інших проблем у переселенців немає. Все залежить від характеру людей, їхнього сприйняття.

— Чи були проблеми у дітей в школі? Булінг?

— Так склалося випадково, що мої діти навчаються в російськомовній школі, і у них там інші проблеми. Але я радий, що так склалося, бо у моїх дітей дуже гарні вчителі.

— Чи думали ви про повернення в рідне місто, коли завершиться війна?

— Повернутися в рідне місто — дуже умовно звучить. Донецьк був рідним, коли я звідти їхав. Рідним місто роблять певні спогади, місця, люди, які там живуть, друзі. А коли ти приїжджаєш туди, а там вже живуть абсолютно інші люди, вже немає друзів — це зовсім інакше місто.

Я відсотків на 90 вважаю, що ми туди не повернемося. 10 % залишаю, на щось сподіваючись. Але я достатньо реалістично дивлюся на ці речі, тому для мене це смішно.

Думаю, що більша частина переселенців назад не повернеться. Якщо переселенцям допомагати із житлом, вони асимілюються.

ІРИНА ЯРЕМИНА: «ПОТРОХИ ЯКОСЬ ВСЕ НАЛАГОДЖУЄТЬСЯ»

— Ірино, із Донецька Ви переїхали, коли лише розпочиналися військові дії?

— У 2014-му році розпочалися акції на підтримку українського прапора, української мови. Пам’ятаю, коли з дитиною виходила з будинку, то поруч зупинилися машина ДНРівська, то ми не виходили, аж поки вона не від’їхала, бо було страшно. Хвилювалася, що мене завезуть кудись через те, що я підтримую Україну.

— Чому обрали саме захід України, Івано-Франківськ?

— Коли розпочиналися усі ці події, нас запросила до себе моя троюрідна сестра. Я з двома дітьми приїхали до неї. Згодом приїхала і моя старша донька з онуком. Але у моєї сестри велика сім’я і довго залишатися там ми не могли.

В Івано-Франківську живе також батько моїх дітей, колишній чоловік. Але він не був у захваті нас бачити. Ми сподівалися на його розуміння, бо він теж жив і працював у Донецьку.

Нічого поганого не можу сказати про його політичну позицію, бо він завжди підтримував Україну, але до мене із дітьми ставився погано. Почав на мене руку підіймати, часто бив.

— До поліції зверталися?

— Так, я звернулася до поліції, і він нас виставив за двері. Мені на збори дали 20 хвилин, це було дуже несподівано. Я з валізою поїхала в «Просвіту». А ще в той час у мене дитинка з інвалідністю погано почувалася. У «Просвіті» нам не могли знайти помешкання, а дитині ставало ще гірше: у неї почалися судоми через температуру. Викликали швидку і поїхали в лікарню. Там пробули якийсь час, і нас перевели доліковуватися в міську дитячу лікарню, що на вулиці Чорновола.

— За які кошти Ви жили, лікувалися?

— У нас були певні заощадження. Намагалися звертатися в соціальні служби, але там мені не допомогли. Трохи грошей передала моя сусідка із Донецька.

— Що було після того, як Вас виписали з лікарні?

— Нас виписали, і я знову звернулася до «Просвіти», але нам знову відмовили. Тоді я пішла просити допомогу до Олександра Сича, на той час він був радником Президента. Ми тільки виписалися з лікарні, у дитини слабкий імунітет, і йти немає куди. Він нас влаштував у Верховинський центр реабілітації.

— Цей центр — для переселенців?

— Там були різні люди: переселенці, люди, які вийшли з в’язниці, жінки з маленькими дітьми. Ми там жили близько трьох місяців.

За час перебування у центрі знайшли житло. Спочатку жили на Довженка, згодом переїхали на вулицю Нова. Там до мене звернувся сусід і сказав, що готовий продати свою квартиру, бо їде в Петербург, і вона йому буде непотрібна. За п’ять тисяч доларів він її переоформить на мене. У мене такої суми не було: було 100 тисяч гривень на дитину, позичила в своєї сестри (її чоловік на шахті працює), ще у знайомих. Якось та й назбирала ці гроші і віддала йому. А в результаті залишилася без житла, грошей і з боргами.

— Ви добре знали цього сусіда? Могли йому довіряти?

— Він мені був, як рідна людина. Казав, що одружимося. Я за ним доглядала, млинці готувала, пельмені ліпила. Все, що я мала, — усім з ним ділилася. Після його смерті я з’ясувала, що цю квартиру він оформив на сусідів, а вони її продали. Мені дитина 12-ти років казала, що він мене обдурює. Так і вийшло. Згодом я дізналася, що він часто позичав гроші і обдурював людей. Подала в суд, щоб арешт на квартиру накласти, але мені двічі відмовляли.

— Як склалося Ваше життя зараз?

— Таке ось суворе життя у мене було. Ніколи не думала, що таке мене буде чекати у Франківську. Зараз винаймаємо житло, діти навчаються. Оксана Яремина — моя дочка, відмінниця. Вона — чемпіонка України з боксу, майстер спорту України з боксу. Спочатку займалася при ДЮСШ, потім — у збірній України. Потрохи якось все налагоджується.

Об авторе: Олег


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2021 Переселенцы