Четверг, 21 октября 2021   Подписка на обновления  RSS
Хочеться повернутися туди, походити вуличками, де ми бігали дітьми — переселенка з Горлівки
9:09, 28 декабря 2020

Хочеться повернутися туди, походити вуличками, де ми бігали дітьми — переселенка з Горлівки


Марина Кравцова — переселенка із семирічним «стажем». Народилась на Донбасі — у місті Горлівка Донецької області. Потім переїхала до Криму, до міста Керч, де і жила до 2014-го року. Коли зрозуміла, що проросійські сили набирають влади на півострові — виїхала на Західну Україну. Нове життя спробувала розпочати у Чернівцях. Коли не змогла влаштуватися там за фахом — переїхала до Івано-Франківська. Тут народила третю дитину і змінила сферу діяльності. Раніше працювала водійкою тролейбуса. Тепер працює на мийці і наводить лад у комунальному транспорті, бо графік зручніший. Водночас вона виховує трьох синів (14-ти, 10-ти та 4-х років), а її чоловік служить за контрактом.

Я не захотіла жити в Росії

Про те, що необхідно виїжджати, я почала думати ще в лютому. Ще був Майдан, а в Криму проросійська братія розпочала своє «ось, Україна іде до Європи, нащо нам це, ми хочемо, ми будемо з Росією». У березні ще не було «референдуму», а вже всі знали, що Крим приєднають до Росії. Я приходила в магазин і вже могла розрахуватися як гривнями, так і рублями. Це було вже до «референдуму». Наші знайомі переїхали і вже нам казали «Росія буде, швидко все продавайте і виїжджайте». Ми за безцінь продали і землю, і дачу. Треба було тікати, тому що ніхто не знав, яка буде влада, якою буде влада російська. Ми розуміли, що могли не отримати ніяких грошей за наше майно, а їхати треба. Ось така була ситуація і ми швидко тікали. Виїхали в квітні. Мій старший син навіть другий клас не закінчив. Важко не було. Ми зібрали речі. Кордони з материковою Україною ще були відкриті, транспортне сполучення ще було.

Чернівці — файне місто, але роботи не знайшла

Коли почалися розмови про «референдум», з Криму багато виїжджали. І наші знайомі теж виїхали. Я вже не пам’ятаю, чому саме до Чернівців. І вони, коли переїхали, казали нам: «Приїжджайте у Чернівці, тут дуже файне місто». Ми переїхали у квітні. Нам дуже допомогли. І в школу швидко взяли, бо мій старший син не закінчив навіть другий клас. І канцелярією допомогли. І він у Криму навчався російською, українську погано знав, російською писав  — його дуже файно сприйняли, допомагали. І дали атестат про закінчення другого класу.

Я у Керчі працювала водійкою тролейбуса. За фахом на роботу мене не взяли. Але я шукала і знайшла в Івано-Франківську. Тож у травні син закінчив другий клас, а в червні або липні я вже працювала в Івано-Франківську. Загалом у Чернівцях ми прожили місяці два-три.

В Івано-Франківську мовного бар’єру не було

Коли переїхала до Івано-Франківська, я пішла на Грушевського, в «Просвіту» — це був такий час, коли люди і з Донбасу, і з Криму масово їхали, бо почалася війна — і там дуже допомагали. І юридичну допомогу надавали, і продуктові набори. Я розповіла свою ситуацію і мені допомогли тим, що подзвонили директору депо. Я приїхала до нього і він мені сказав, що «я беру тебе на роботу, тільки знайди квартиру». Я знайшла квартиру, сюди переїхали мої діти, моя сестра приїхала з Донецької області. І всі ми вже влаштувалися тут, в Івано-Франківську. І залишились тут до сьогодні.

Я ніколи тут не відчувала, не думала, що я — переселенка

Ні з якими упередженнями я особисто тут не зіткнулася. І всі переселенці, з якими я спілкувалася, кажуть, що на Західній Україні нас дуже файно прийняли. Казали більше про таке люди, які переїхали до Запорізької області, Дніпропетровської. Там були незадоволені люди, які могли щось сказати неприємне.

Коли я прийшла на роботу, я не дуже розуміла місцевий діалект і не могла розмовляти українською дуже швидко. То мені казали «ти не переживай, розмовляй російською — ми тебе розуміємо, все нормально». І дітей наших із сестрою у садочок забрали нормально.

І коли власник квартири, яку ми знімали, дізнався, що ми переселенці, поїхав купив пральну машину і холодильник, привіз на квартиру і сказав «щоб у вас все було добре».

Мій син, коли пішов до школи, писав російською, говорив теж. Усі його розуміли, всі старалися допомогти. Він дуже швидко адаптувався. Почав українською писати, українською розмовляти. Нам тут дуже повезло. Я ніколи тут не відчувала, не думала, що я — переселенка.

Єдиний мінус нам не дають кредитів. Ні на холодильник, ні на пральну машину — от вона в мене зараз зламалась — і я не знаю, що робити. Я знаю, що я піду в магазин, там подивляться мій паспорт, мою прописку і скажуть «вам в кредиті відмовлено». І хотілося, щоб тут якось допомогли з кредитами на житло. Щоб ми могли взяти, виплачувати і вже остаточно тут адаптуватися.

Кримська погода файніша, ніж на Західній Україні

Найчастіше порівнюю і згадую погоду (сміється), і більше нічого. Ще в Криму була інша специфіка роботи: інший трафік, пряміші вулиці. Але так, щоб порівнювати, де краще, де гірше — я не можу сказати. Соціальні аспекти я не порівнюю — що там, що тут хочеться просто жити, працювати, отримувати зарплату, щоб діти не хворіли — звичайні такі бажання. А по погоді — то кримська погода файніша, ніж на Західній Україні (сміється).

Уже велика прірва між нами, переселенцями, і нашою батьківщиною

Повертатися? Я не знаю, як повертатися. Діти вже адаптувалися тут. Уже велика прірва між нами, переселенцями, і нашою батьківщиною. Я була в Криму в період референдуму. Багатьом людям «промили» мозок. Дуже гарно там працювала пропаганда. Дуже сильно знехтували Україною, українською державою, українською мовою, українськими людьми. Навіть коли я виїжджала, мені казала: «Марино, не їдь, ти що! Ви там загнетесь, там не буде ніякого життя». І повернутися знов до тих людей, навіть, якщо Крим знову стане під українським прапором, чи на Донбас — вже дуже важко. Буде дуже важко нашим дітям.

Діти вже не мають пам’яті про те місце, де ми були маленькими

Ми зберігаємо ключі від нашого будинку. Вони мають значення — ми там народилися, виросли — і трошки хочеться повернутися туди, походити тими вуличками, де ми бігали дітьми. Ми українці, дуже прив’язуємося до нашого коріння, до наших рідних місць. Але маємо те, що маємо. Діти мої вже не пам’ятають. Вони швидко забувають. Десь колись щось може пригадати мій старший син — йому було сім, коли ми виїхали. А вже середній — нічого не пам’ятає. Молодший народився вже тут. У них вже закладається життя у Франківську. Немає пам’яті про те місце, де ми були маленькими.

Наталія Олексієнко, Громадське радіо

Об авторе: Олег


© 2021 Переселенцы

Наша Соломенка