З початком війни безліч мешканців Донбасу були змушені покинути свої будинки і починати нове життя в інших містах України. Кожен з них зіткнувся з різними викликами. Луганчанин Олександр Ретівов, який став свідком війни і побував у полоні, розповів про своє життя в столиці і розвінчав деякі міфи, пов’язані з переїздом до Києва.
– Розкажіть трохи про себе.
– Мене звати Олександр Ретівов. До початку сумнозвісних подій на Донбасі особливо нічим не виділявся з-поміж інших місцевих жителів – проживав в східних кварталах міста Луганськ, працював, в тому числі й в бюджетній сфері.
– Якщо можете, розкажіть про те, як і коли Ви виїхали з Луганська?
– Рідне місто я покинув у вересні 2014 року, звільнившись з полону так званої «ЛНР» (підвал Луганської ОДА), куди був поміщений 1 серпня, за низкою звинувачень, проте в кінцевому рахунку (оскільки вибити з мене зізнань у чомусь ще не вдалося), тримали по звинуваченню «укроп» (проукраїнська позиція), хоча спочатку звинувачувався в коригуванні вогню, роботі на українські спецслужби тощо.
Другого вересня я пішки перетинав лінію фронту по залізничній колії і потрапив під мінометний обстріл. На щастя, контузило мене вже на підконтрольній уряду України території, тому мене підібрали наші військові і доставили в госпіталь міста Щастя. Але це, мабуть, далеко від теми обговорення. Загалом до Києва я приїхав лише навесні 2015 року.
– Чи відразу Ви обрали Київ для нового місця проживання – Вас щось пов’язувало з містом? Або, все ж, були й інші варіанти?
– Київ я особливо не обирав, та й спочатку виїхав взагалі до знайомих в Харків. Так вийшло, що одна людина вирішила мені допомогти. Ця людина вже знайшла й зняла мені житло, також запропонувала роботу, на якій, до речі, я працюю і до цього дня, хоча в світлі безперервного подорожчання, тепер і ще на двох роботах за сумісництвом.
– Як Вас зустрів Київ? Чи стикалися Ви з негативним ставленням?
– Як мене зустрів Київ – складне питання, особливо, якщо врахувати, що він мене взагалі не зустрічав. Місто абсолютно байдуже. На тлі Харкова, де буквально на кожному кроці допомагають фронту і ВПО (хтось плете сітки, хтось шиє бронежилети, хтось зустрічає біженців на «Станції «Харків»), Київ виявився абсолютно байдужим до подій в країні. Я до сих пір не можу до цього звикнути.
– З Вашого досвіду, чи правдиві історії про дискримінацію внутрішньо переміщених осіб? Якщо так, то чи багато людей зіткнулися з цим?
– Що стосується дискримінації ВПО, то, на мій погляд, проблема трохи перебільшена. Так, з нами часто не хочуть працювати орендодавці, оскільки в разі, якщо орендар повернеться на непідконтрольні уряду України території, то стягнути з нього щось буде неможливо. Крім того, в Києві дуже люблять гроші, а їх у ВПО майже ніколи немає – це друга причина, але, як і перша, існує вона лише на побутовому рівні серед людей невеликого розуму. Що стосується дискримінації на роботі, або в обслуговуванні, або органах влади, то її, як такої, немає – на нас тут також всім начхати, як і на всіх інших.
– Чи були у Вас (і, можливо, в інших ВПО) завищені очікування від Києва та інших великих міст?
– Завищені очікування були, але справа навіть не стільки в якихось допомозі та підтримці, а скоріше – в культурі, чи що. Очікувалося, що Київ буде набагато чистішим, а його мешканці – набагато культурнішими.
– Наскільки Київ, на вашу думку, відрізнявся від Луганська?
– Думаю, Київ кардинально відрізняється від Луганська, що, загалом, і не дивно, якщо порівнювати щільність населення. Мені складно сказати, що якесь із цих міст гірше, адже всі ми порівнюємо через призму особистого досвіду. Особисто мені набагато більше подобається Луганськ, але, зрозуміло, той, довоєнний Луганськ, якого, на жаль, більше немає.
– Чи складно внутрішньо переміщеним особам знайти в Києві роботу? Чи це, скоріше, залежить від самої людини? Чи правдиві розмови про те, що в столиці вважають за краще не брати на роботу людей з Донбасу?
– Труднощі з роботою в столиці є у всіх, звідки б людина не приїхала, будь то Вінниця, Житомир або Луганськ. Головна проблема – несумлінність роботодавців та їх прагнення платити копійки, ще й нелегально. Але сказати, що це стосується тільки приїжджих з Донбасу – буде не правдою. Без зв’язків, традиційного українського кумівства знайти гарну роботу складно однаково всім.
– Житло – досі актуальна проблема для ВПО. Як зараз справи з цим у Києві?
– Житло – це не просто актуальна проблема, це проблема, що затьмарює все. Ціни на оренду житла в Києві за останні пару років давно переплюнули європейські. Наприклад, «хрущовка» з ремонтом ще радянських часів на Троєщині (найгірший район Києва) вже коштує до 300 євро. Особисто мені оренда обходиться в 250 доларів плюс комунальні, що не може не пригнічувати. За житло доводиться віддавати майже все зароблене, місяцями відмовляючи собі в лікуванні (в тому числі і тих захворювань, які виникли або загострилися під час перебування в полоні), навіть відмовляти собі в їжі, правда, це тут нікого не цікавить.
– З вашого досвіду, чи існує різниця в адаптації між тими, хто приїхав до Києва, умовно кажучи, добровільно (на роботу або навчання), і ВПО, вимушеними виїхати через конфлікт (особливо з невеликих міст)?
– Звичайно, існує, і ця різниця – земля під ногами. Хто приїхав сюди добровільно, тому є куди повернутися, і він це розуміє. Ось дістане його все, він махне рукою і поїде додому. Нам же повернутися нікуди.
– Чи правда, що багато ВПО, які виїхали до Києва, не витримали і повернулися або на непідконтрольні уряду України території, або на підконтрольну частину Донбасу?
– Правда. Знаю таких, і це не рідкість. Знаєте, якби мій будинок не перетворився в фрагменти обгорілого фундаменту в результаті прямого попадання реактивного снаряда, аж ніяк не виключено, що і я міг би вчинити так само.
– З матеріалів ЗМІ складається враження, що чимала частина ВПО після переїзду в великі міста зайнялася бізнесом. Чи правда це? Чи легше їм відкривати свою справу в порівнянні з іншими верствами населення?
– Скажу вам чесно і відверто – це повна фігня. Є поодинокі випадки, коли у людей вже були чималі заощадження, або ще на самому початку подій 2014-го їм вдалося якимось чином вивезти своє обладнання на підконтрольну територію. Таких небагато, але вони є, і ось саме їх випадки розганяють в ЗМІ, на мій погляд – в цілях пропаганди. У мене є знайомі, які щось намагалися, їм навіть вдалося отримати якийсь грант від міжнародних донорів, але або сяк-так зводять кінці з кінцями, або давно закрилися.
– Яке відношення міської влади Києва до внутрішньо переміщених осіб?
– Абсолютно байдуже. За перші пару років проживання в столиці я зібрав величезний том відписок з усіх існуючих інстанцій, що допомогти мені ніхто нічим не може – мені навіть відмовляють в тому, на що я маю право згідно із законом.
– І наостанок – що б ви порадили тим жителям Луганської та Донецької областей (з підконтрольних або непідконтрольних уряду України територій), які мають намір приїхати до Києва?
– Я б рекомендував, насамперед, зняти рожеві окуляри. Якщо у людини є чітке розуміння, чим саме і де вона має намір займатися, то тоді, можливо, переїзд до столиці і має сенс. Але, якщо ви їдете «навмання», то, швидше за все, вас чекає жахливе розчарування.
Публікація підготовлена проєктом «Створення інтерактивної медіа платформи «Діалог» в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки урядів Данії, Швеції та Швейцарії.
Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю автора та Громадської організації «Громадський Дім» і жодним чином не відображає точку зору Програми та урядів Данії, Швеції та Швейцарії. Думки та погляди Програми та урядів Данії, Швеції та Швейцарії можуть не співпадати з позицією автора.
