Понедельник, 17 декабря 2018   Подписка на обновления  RSS
Понедельник, 17 декабря 2018   Подписка на обновления  RSS
Вона стала опорою багатьом людям, однак самій їй не вистачає старих фотографій. Переселенка Яна Любимова про життя, любов і вміння почати все спочатку
20:44, 25 ноября 2018

Вона стала опорою багатьом людям, однак самій їй не вистачає старих фотографій. Переселенка Яна Любимова про життя, любов і вміння почати все спочатку


 Вона боялася не здійснити мрії дитинства. Але в 2014-му їй, як і багатьом іншим, стало зрозуміло, з чого «зліплений» найголовніший страх. З війни, смертей і втрати будинку. Її життя відтоді так і ділиться: на «лихі 90-ті», де було важке дитинство, епоху дорослішання і війну, що зламала все уявлення про світоустрій. І кожний період їй вдавалося пройти з гідністю.

«Аби не жовтий автобус …»: уроки дитинства

Щодня, о шостій сорок п’ять, або о восьмій вечора, залежно від зміни, мама поспішала на жовтий автобус…

Жовтий автобус… Ніби нічого особливого, просто яскрава картинка з дитинства в темно-карих очах Яни Любимової. Громадська діячка, радник з питань ВПО Луганської області, ще дитиною поставила собі чітку мету – отримати вищу освіту, щоб ніколи не працювати на заводі, як мама з татом.

Суворі дев’яності

Батьки жінки виховували трьох дітей – Яну та її двох братів. Припало дитинство на суворі 90-ті.

— Я застала тільки розруху, розвал та дефіцит. Пам’ятаю довжелезну чергу, та хліб — по буханці в руки…

Мої батьки тяжко працювали, — продовжує Яна, — тато на вагонобудівному заводі, мати — на феросплавному. Щодня, о шостій сорок п’ять, або о восьмій вечора, залежно від зміни, вона поспішала на той самий жовтий автобус. Бо, якщо не встигнеш, — нічим не доїдеш, а прогул роботи карався звільненням. Після зміни, якщо нічого було їсти, вони сідали та разом пекли хліб. В найважчі часи навіть овочі садили, адже зарплату на заводах давали не завжди.

Після школи Яна вступила до інституту в  Кадіївці (колишньому Стаханові), звідки вона родом. Там була можливість вчитися безкоштовно. Після закінчення почалося розмірене життя: робота, заміжжя, народження донечки, допоки не увірвалася війна…

Невеличка пауза, Яна витирає сльози, та продовжує:

— Пам’ятаю, як ми виїжджали зі Стаханова, коли обстрілювали наш будинок… Брали мінімум речей, думали, що повернемося… та всі так думали.

Втрата та здобуток: виховання війною

З рідного, досі окупованого міста, поїхали у 2015-му.

— Ми знаходилися рік в Стаханові, тому що там були наші батьки. Мама мого чоловіка не могла на той момент покинути місто. Тоді були блокади: не було води, світла… Ми привозили продукти, ліки, і залишити її просто не могли. З часом терпець увірвався. Ми більше не могли там перебувати, тим паче бачити страждання дитини, котрій було неповних 12 років.

Перші три тижні жили в готелі «Айдар» в Старобілську, де нормально нагодувати дитину було неможливим. Там взагалі не було умов для проживання з дитиною, тож довелося довго шукати постійне житло. Зробити це дозволила спільна справа сім’ї. За рік до війни чоловік купив маленьку телерадіокомпанію в спальному районі Старобільська. Зараз це «Мегалайн» — інтернет та кабельне. Щодня я бачила людей, котрі не могли собі дозволити навіть житла, — розповідає Яна. — Люди були затиснуті немов в кайдани. Вони не знали, як стати на облік, отримати статус ВПО, гуманітарну допомогу, тимчасове житло.

І перше, що схотіла жінка — це допомогти людям, які потрапляють саме в такі ситуації.

Яна знайшла однодумців – і сім жінок-переселенок об’єдналися задля допомоги людям. Пізніше вони познайомилися з організацією «Право на захист», яка підтримала їх ініціативу. Ми шукали різні можливості, — згадує Яна, — написали грант, отримали невелике фінансування на проведення нового року, адже раніше в місті не проводили свят. Люди прийшли.

Після невеликої перемоги активістки зрозуміли, що не можуть залишатися просто ініціативною групою, та створили організацію “Дієва громада”. Так, старий кінотеатр «Дружба» перетворився на хаб. Після важкої роботи над реставрацією будівлі, навчання правильно складати документи та «вести» громадську організацію Яна Любимова отримала другу вищу освіту – юридичну. Пізніше зізнається: то була мрія дитинства.

— Багато проектів направлено на діалог в громаді, на толерантне ставлення, збільшення участі вразливих категорій населення в процесах прийняття рішень в громаді. Ми займаємося , напрямком неформальної освіти, спільно з переміщеним університетом Шевченка і переміщеною бібліотекою.

На базі хаба проходять всілякі тренінги, заходи у напрямку освіти дорослих і дітей. Незважаючи на величезні та різноманітні об’єми роботи хаба, на першому місці — доля переміщених людей. Цим напрямком більшою мірою займається саме Яна.

— До нашої команди додався професійний юрист, а в проектах з’явилася адвокація — це моніторингові проекти. Ми працюємо злагодженою командою юристів. Займаємося регіональним розвитком. Зараз, коли йде стрімко реформа децентралізації, допомагаємо розвиватися новоствореним громадам, піднімаємо творчий потенціал, працюємо в напрямку розвитку культурної спадщини. У нас є проекти, спрямовані на картування Старобільська, і є вже видані матеріали, які говорять про те, що у Старобільська є туристичний потенціал.

Успіх у такій надскладній справі, невеличкий бізнес та допомога людям – все це не заважає Яні залишатися жінкою та просто мамою. Зараз донці Бажені — п’ятнадцять. Переїзд, втрата друзів, всього, чим займалася дівчинка, дали свої плоди. Не маючи можливості ходити на різноманітні гуртки, дівчина днями дивилася англомовні ресурси, підтягнула англійську та після участі в одному з конкурсів отримала змогу поїхати до Польщі. Чоловік Яни завжди поруч. Він є надійним плечем усі ці роки.

Хоча в цілому відносини з близькими зазнали за ці роки серйозних випробувань. Рідні брати в Росії, спілкування дуже натягнуте, більш формальне. Але найбільша втрата – смерть мами. Через хворобу літня жінка не витримала війну та постійні обстріли…

Війна щось забирає, але й чомусь навчає. Та є лише одна річ, яку Яна не взяла з собою, не встигла. Не знала, що назавжди втратить рідний дім. Це фотографії…

— Жоден електронний носій не замінить старі фотографії дитинства… Вони можуть оживляти рідних, хоча б у нашій уяві…

Підготував Геннадій Лі.


Публікація підготовлена ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» в рамках проекту «Соціальне підприємництво як інноваційний механізм вирішення питань суспільного розвитку», що реалізовується Фондом Східна Європа в партнерстві з німецькою громадською організацією ChildFund Deutschland e.V., за фінансової підтримки Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Об авторе: Олег


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2018 Переселенцы