Понедельник, 17 декабря 2018   Подписка на обновления  RSS
Понедельник, 17 декабря 2018   Подписка на обновления  RSS
Коли щаслива родина, дім, та робота стають міфом. «Втрата та здобуток» —  історія переселенки Галини Щетиніної
15:52, 05 декабря 2018

Коли щаслива родина, дім, та робота стають міфом. «Втрата та здобуток» — історія переселенки Галини Щетиніної


Вона майстер швейного діла, любляча жінка та мати двох дітей. Переселенка з Первомайська Галина Щетиніна через війну втратила бізнес, дім та відчула біль за рідного сина. Як виживати, коли обставини проти тебе — в наступній історії.

Улюблена справа

Що ви відчуваєте, коли бачите людину вперше? Спочатку змішане почуття, яке за розмовою стає більш менш зрозумілим. Про Галину Щетиніну я нічого не знав до нашої зустрічі, в одному з магазинів у Сєвєродонецьку. Темноволоса жінка з яскраво-карими очами та окулярами  водночас шила та вишивала. І хоч місце роботи доволі невелике –  кілька зведених разом письменних столів, склалося враження, що я потрапив в якийсь новий для мене світ.

— Ви щось хотіли? – запитала вона.

— Так, — кажу, — хотів дізнатися назву цієї вишивки…

Подивившись на мене через спущені на кінчик носа окуляри, жінка посміхнулася.

— Я переселенка з міста Первомайска Луганської області. В мене там було своє ательє, яке існувало вісімнадцять років.

Галина закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості, за  фахом  інженер технолог швейного виробництва. Шити почала з дитинства, а в чотирнадцять років пішла на курси крою та шиття. Тренувалася на тому, що знаходила вдома. Перекроїла та неабияк зіпсувала мамине вбрання, але улюблене діло не кинула.  Подорослішав, почала працювати викладачем профпредметів, курси пошивайки вела. З часом відкрила власну майстерню та взяла до себе працівників. Колектив був гарний, дівчата рукасті – вміли все: й шити, й реставрувати та навіть вишивати.

Втрата

Коли у Первомайськ прийшла війна, жінка сподівалася, що найближчим часом все закінчиться. Трималися сім’єю, донька та син в інших містах жили. Але теж на Луганщині, теж з війною. Терпіли довго. Чекали.

— Виїхали в Золоте -1, Карбоніт.  Якраз там знаходиться Золотівский профліцей. Деякий час я там працювала, але набору дітей там не було. З ким працювати? Тож, при нагоді, щось підшивала в Сєвєродонецьку.

Вдосталь натерпівшись, Галина зрозуміла, що немає сенсу сидіти на валізах та очікувати, коли закінчиться війна. Та на початку 2015-го наважилася переїхати у Сєвєродонецьк.

— Там в нас квартира з ремонтом залишилася, бізнес. Донька тільки купила нову квартиру, теж вимушена була поїхати…

Постраждали всі родичі: донька, сестра Галини, яка теж змушена була переїхати та її син.

Війна знівечила людські життя. Горе всі по-різному пережили. Але є речі, котрі не говорять на камеру або диктофон. Вони залишаються за кадром. Говорячи про сина, жінка заплакала. Стало зрозуміло, звідки стільки суму в її очах та посмішці. Ледь стримуючи сльози, вона відвернулася. Довго намагалася заспокоїтись, зібратись з думками. Єдине, що вона все таки промовила – це те, що син не знайшов себе в цьому житті. Не звик до нового місця.

— Раніше в нього була сім’я, — насилу вимовила Галина, — але вона розпалася.

Через проблеми, які з ним трапилися, він знаходиться у Християнському реабілітаційному центрі.

— Чесно кажучи, мене це добило, — каже жінка. — Чому таке сталося саме з моєю дитиною? Він навчався в Донецькому Християнському університеті на теолога. Був у трійці найсильніших учнів…

Що з сином буде далі, жінка не знає, але сподівається на краще.

Все спочатку

В Сєвєродонецьку Галина відкрила невеличку швейну майстерню. Задля цього брала участь в різних грантах, писала бізнес-плани.

— Я їздила на навчання від ПРООН, але грант мені не дали. Лише перший тур пройшла. МОМ (Міжнародна організація з міграції),  благодійна організація «Людина в біді» та Норвезька рада у справах біженців (NRC) мене підтримали.

У 2016-му отримала машинку-вишиванку. Бо все обладнання залишилося в Первомайську.

— Хочу  перевезти хоча б частину  обладнання, та меблів з квартири, — каже Галина, — але поки не наважуюсь.

Жінка планує взяти до себе людину та надалі розвивати вишивальний бізнес.

Залишається лише сумувати по родичам, котрі були поряд,  рідній домівці та улюбленій роботі.

— Тут мені доведеться ще довгий час знімати чуже житло… Є таке поняття  як «свій дім». Мені днями наснився будинок, своя квартира. Що я з сином, поряд дочка сміється радіє. Зараз ми розкидані. Ми не разом…

Підготував Геннадій Лі.

Публікація підготовлена ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» в рамках проекту «Соціальне підприємництво як інноваційний механізм вирішення питань суспільного розвитку», що реалізовується Фондом Східна Європа в партнерстві з німецькою громадською організацією ChildFund Deutschland e.V., за фінансової підтримки Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Об авторе: Олег


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2018 Переселенцы